Крило



Категории Борис Олiйник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Потяглися журавлi вдалеч плавко. Доганяв ïх листопад за селом. А один, як сирота, гiрко плакав З перебитим у лiктi крилом. А iшов собi хлоп'як через луки. Запримiтив сiрому здаля. Вiн узяв, як дитину, на руки I додому принiс журавля. Поселив за комодом в куточку. (Звiдти смiшно стирчав йому нiс). Мати вишила журавку сорочку. Батько кеди з крамницi принiс. Стало швидко крило заживати. I, коли вiдгуляла зима, Якось вийшов цибато iз хати, Стрепенувся, злетiв i — нема... Похилився хлоп'як бiля ганку. Вiд зажури ще бiльше змалiв... Коли це вересневого ранку Повен двiр прибуло журавлiв! Вийшов з гурту у кедах цибато I сказав хлоп'яку: — Не журись! Щовесни прилiтатиму, брате, Бо крилом я до тебе прирiс. II Отак вони й росли, як близнюки. Навчив журавлик хлопчика лiтати. Коли село хилилося до сну, Вони удвох виходили на луки, I журавель розповiдав малому Про Африку, про Нiл i пiрамiди, Що вельми схожi на стоги тутешнi, Про модно розфарбованих папуг, Якi по-людськи вмiють говорити. I ще про рiзнi дива та дива, Що i перо журавки не опише! А потiм над селом вони злiтали, I зорi ïм ховалися пiд крила, I так обом ïм хороше було! Незчулись, як хлоп'як закiнчив школу, I якось вiн надвечiр у леваду Прийшов не сам. I журавель сказав ïй: Щаслива ти. Достойна в тебе пара. Я вас обох приймаю. I — люблю. О, як утрьох ïм високо лiталось! I так у свiтi хороше було! III А поруч жив сусiда-завидюх. Стояла в нього на два ганки хата. Добра усякого — аж розпирало Суцiльний мур. Лиш де-не-де у шпари Вужами витикалися антени. Дiтей у нього не було. Зате Мав сад, задушений глухим парканом. (Той сад здаля минали солов'ï). Собаки не любили його, страх! Тому й ходив завжди з цiпком дебелим, А де ступав,— там не росла трава... Якось опiвночi петляв по луках: Щось крадене за пазухою нiс. Аж гульк — з туману виринула з'ява. То був журавлик. Вiн до чоловiка За звичкою довiрливо iшов. (Бо думав же — л ю д й н а)... Зеленим люто засвiтились очi: Ага, так ось хто вистежив мене?! То на ж тобi! — Цiпок зловiсно свиснув. I тiльки зойк злетiв. I... обiрвавсь. Iшов по луках весело юнак На зустрiч iз своïм цибатим братом. Та зопалу об щось м'яке спiткнувся. Пiд ноги глянув — сполотнiв, як мiсяць: Лежав долiлиць мертвий журавель. Припав до нього i сахнувся дико, Коли у мертвiм оцi журавля, Як в дзеркалi, своє лице угледiв, Що просто на очах старiло важко: Одна по однiй зморшки проступали, Кришились зуби, западали щоки,— I вiн ставав столiтнiм, древнiм дiдом. А потiм щось пiд серцем обiрвалось, I сич зареготав, як потурнак: Уже тобi нiколи не лiтати! Повiв незрячим поглядом. Нараз Опiкся оком об цiпок терновий — I все до скрику зрозумiв. Усе! IV Сусiда саме, приховавши кражу, Уже до сну збирався. Коли це Примарно тихо прочинились дверi, I хтось нечутно перейшов порiг. Вiн придивився — i здерев'янiв: Стояв юнак, сивiший вiд туману, З обличчям сiрим, як сира земля, А з правого плеча звисало в нього Замiсть руки надламане крило. Повiльно, нiби в напiвзабуттi, Вiн лiвою господарю простяг Цiпок терновий... у кровi по лiкоть. Не я! — завив господар, наче вовк,— Свят-свят, не я!!! — вiн кинувсь до дверей I остовпiв: як завше, на колоду Вони запертi наглухо були. Нiкого. Тихо-тихо, як у ямi... Щовечора усi, як є, замки Перевiряв руками i зубами, Але щоразу, саме опiвночi, На роковiм дванадцятiм ударi Незрима сила прохиляла дверi, I на порозi виростав юнак З обличчям сiрим, як сира земля, Сивiший вiд туману. А з плеча Замiсть правицi важко опадало Крило. Повiльно, нiби в напiвснi, Лiвицею господарю пiдносив Цiпок терновий... у кровi по лiкоть... Щоночi дядько, як у пастцi вовк, Метався, бився об замки пудовi, Нiкого не знаходячи. I врештi Зламався, як цiпок... у лiктi. V Одного дня, обходячи людей, Поза хатами вiн прокравсь до суду I, захлинаючись, шептав: Це я! Це я... убив. О, знову вiн iде По мене, т о й... з крилом замiсть руки! Сховайте... А як треба — посадiть. Та тiльки ж не навсправжки, а для ока. Мо', пересиджу, доки той... забуде! Старий суддя замислено дививсь Кудись далеко, може, аж... за Ельбу. У нагороднiй планцi ордени На пiджачку плiч-о-плiч спочивали. Коли зарослий, вовкуватий дядько, Як злодiй, скрадливо переступив Крутий порiг сувороï кiмнати,— Криваво засвiтились ордени, Усi як є. А ïх було дванадцять. Суддя дививсь повз дядька. Говорив, Мов сам до себе: Бач, схотiв чого: В тюрмi сховатись. Пересидiть кару... Не вийде, дядьку, Ти таке вчинив, Що i статтi у кодексi немає, За котрою судили б ми тебе. Ти ж найсвятiше — небо,— дядьку, вбив. А це вже вище вiд людського суду. Хiба що совiстю тебе скарать? Так i ïï ти вже давно продав Втридорога... iз салом на базарi. Ото хiба iще зостався страх. То хай хоч страх тебе щодня вбивав: Вiн, слава богу, не пiдсудний нам! Потяглися журавлi вдалеч плавко. Доганяв ïх листопад за селом. Тiльки сивий чоловiк тихо плакав, Юний... сивий чоловiк нiмо плакав З перебитим у лiктi крилом.
Крило