<< Главная страница

Дорога



Категории Борис Олiйник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Уривки з поеми) Роздiл I. Начало I З глухих куткiв дiставши древнi посохи — Бамбуковi, терновi, пiд горiх,— Iшли фiлософи, брели фiлософи Шукать начало пройдених дорiг. Ах, диваки, не знались вони з масами!!! А поодинцi упродовж сторiч Цiпками Землю Торсали i мацали, Щоб вiднайти Дорогу всiх дорiг. А ïм пiд ноги, предметно i звужено, Лягли жорстоко, точнi i скупi, Дороги куцi вiд корчми до пужална I вiд кошар старих — на водопiй, Не мозком уподобанi, обчисленi, А черевом прооранi в черiнь... А ïм же праглося знайти осмислене Начало всiх осмислених дорiг. Iшли. Блудили. Чи завжди блудили? Шукали. Чи знаходили? Дiзнайсь. Аж поки вiчна таïна могили Не воздвигала запитальний знак. А ми над ними язиками клеплем! Хоч iнколи подумати б не грiх, Що, може, схованi у ïхнiх склепах Не лише костi, а й гiлки дорiг... Дороги йшли, врiзалися з розгону У племена, Помпеï, города... Сивiли i вiдходили Платони, I формули слiдiв читав Сковорода. Дороги йшли на всi чотири сторони: Тi — на Олiмп, а iншi — в чорнозем... Вiдходили фiлософи в iсторiю, А посохи вiдходили в музей. I пилом осiдав над ними час... Так звiдки ж ти, Дорого, почалась? Балада про людину, у якоï дорога не закiнчиться Василевi Симоненку Розгнузданi конi пророче iржуть, Бо чують крiзь мерзлу пiдкiвну iржу Далеку дорогу, Червону тривогу, А може, й останню на свiтi межу. Вже вiтер над ними заносить нагай... Так де ж отой вершник без страху й вагань, Щоб прямо — галопом, Потоп — так потопом, Щоб чортовi в зуби — пропав а чи пан?! Чи, мо' вже й не знайдеш зi свiчкою вдень? Та нi, подивiться: аж он вiн iде — Красивий, мов сокiл, I духом високий, I сяє опукло чоло молоде. Аж це його вiтер єхидно спиня: — Чи знаєш ти, хлопче, якого коня Тобi серед поля Вготовила доля? Ударить копитами — в душу стерня! А вiн, посмiхнувшись, виходить на луг I кида себе у сiдло, як стрiлу, I прямо — галопом, Потоп — так потопом, I вигнувся кiнь у стрибку, наче лук! Ой матiнко-мамо, не клич його в сни, Бо вже ж того вершника не зупинить Нi яром горбатим, Нi затишком хати, Нi богом, нi чортом, нi вiком труни. О, як вiн летiв в бурелом напролом, Аж сонце, захекавшись, потiм зiйшло. I бiла сорочка Здiймалась пророчо У хрестик вишиваним бiлим крилом. I повнилось серце його молоде Такою любов'ю до чистих людей, Що стало затiсно Йому у затiнку — I вибухло пiснею з горна грудей! Калинова крапля скотилась з грудей На ниви, на роси, на визрiлий день. I впала та крапля На праведний прапор, Чистiший i вищий за сонце руде. Заквакали жаби: Догрався, дивак! Вужi пред'явили на тiло права. Копали могилу... I раптом спинились: Кого ж ïм ховати, як пiсня жива?!
Дорога


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация